Музей просто неба — скансен — почав творитися у Львові у 1930 р., коли сюди перевезли визначну пам'ятку української народної архітектури — Миколаївську церкву (1763) зі села Кривка Турківського району; робота над створенням продовжилася у 1966 р., а відкрито музей вже у 1971 р.
Скансен організований за принципом поділу історико-етнографічних регіонів Західної України: Бойківщина, Гуцульщина, Лемківщина, Поділля, Полісся, Волинь, Рівнинне Закарпаття, Покуття і Буковина, Львівщина. Сьогодні тут представлено 105 пам'яток архітектури (54 садиби). Загалом фонди музею налічують майже 22 тисячі експонатів.
На загальній площі 50 га розміщені мікросела з побутово-виробничими комплексами різних соціальних груп. У житлових і господарських спорудах представлені одяг, побутові речі, інструменти, знаряддя сільського господарства, транспортні засоби. Також відтворені відповідні інтер'єри церков (їх тут сім, й усі діючі!), дзвіниць і каплиць. Останніми роками у музеї активно ведеться робота по оновленню та розширенню експозиції.
Огляд експозиції починається зі сектору "Бойківщина". Ця етнографічна зона займала частину Карпат від річок Уж і Сан на заході і до Лімниці та Тересви на сході, займаючи частково Львівську, Івано-Франківську, Закарпатську області. Найймовірніше, назва території визначилася за діалектною ознакою — частина населення у розмові вживала частку "бойє" ("так"). Основним заняттям бойків було землеробство. Фактично, вони вели натуральне господарство, надаючи великого значення народним промислам: обробка вовни і волокна, дерева, переробка льону тощо. Це вплинуло на народне будівництво: характерними були довгі селянські двори, де житлові і господарські споруди розміщувалися під одним дахом (комора—хата—сіни—боїще—стайня). Зберігся також давній тип тридільної хати з житлом посередині. Іноді такі будівлі прикрашалися галереєю на стовпцях й арочним оформленням дверей.
Взірцем такої тридільної оселі є курна хата (1792) зі села Орявчик Сколівського району. Середня житлова частина стоїть на фундаменті, а сіни і комора тримаються на кам'яних підпорах, немов провисаючи у повітрі. Така конструкція доцільна тим, що у коморі й сінях, де зберігалися зерно, мука та інші продукти, завжди сухо. Хата має декілька архаїчних елементів: звужений догори зруб, трапецієвидні двері, високий дах. Її фасад прикрашений простою галереєю. У сінях стоять жорна, ступа, бочка на капусту. Підлога тут глинобитна, стіни і стеля чорні від сажі. З великої печі дим виходив у хату, а через отвір у стелі попадав на горище. Меблі прості, виконані добротно, ними користувалося не одне покоління мешканців.
Протилежністю до курної є зрубна хата. У музеї вона представлена будівлею 1910 р. зі села Тухолька Сколівського району, що збудована відомим народним майстром Іваном Волошином. Розкішно оздоблена хата була власністю сільського війта. Будинок просторий, традиційно тридільний, зі складним різьбленням галереї та фасаду.
Доповнює цей куток бойківського села шпихлір і пивниця зі села Плав'я Сколівського району. Це двоповерхова споруда, на першому поверсі якої є пивниця, на другому — власне шпихлір. У пивниці зберігали картоплю, буряки, капусту та молоко. А шпихлір був місцем для зерна та дрібного знаряддя.
На території цього сектору музею експонується також селянський двір зі села Либохори Турківського району. Він складається з курної хати (1812) і господарської будівлі (1890), в якій під одним дахом об'єднані стайня, стодола та комора з пивницею.
Доповненням до бойківських садиб є споруди промислового призначення: олійня, водяний млин, суковальня, кузня.
На особливу увагу в секторі "Бойківщина" заслуговують пам'ятки сакральної архітектури. Тут представлені дві церкви: Миколаївська зі села Кривки Турківського району, датована 1763 роком, та Михайлівська, споруджена 1863 року, зі села Тисовець Сколівського району.
Миколаївська церква — один зі шедеврів світової архітектури, включена у список всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Ім'я автора цього твору мистецтва залишилось невідомим. До Львова храм був перевезений завдяки зусиллям мистецтвознавця Михайла Драгана та відновлений народними майстрами зі села Цинява на Івано-Франківщині. План храму (бабинець—нава—вівтар) типовий для українських церков. Площа храму хитро збільшена за рахунок другого поверху — прийом, відомий з часів Київської Русі. Одночасно церква має яскраво виражені особливості бойківського монументального будівництва: прості архітектурні форми (прямокутність зрубів), взяті з природи мотиви (смерекоподібність бань), окремі деталі, перенесені з житлового будівництва (галерейка з арками, піддашшя). Іконостас храму створений на межі XVII-XVIII ст., у період найвищого розквіту українського іконопису. Також привертає увагу ажурна різьба царських врат з мотивами грон винограду, типова для стилю бароко.
Інший, Михайлівський храм зберіг автентичну форму та притаманні українським церквам деталі: галерейки на стовпах, отвори в бані над бабинцем, широке кругове піддашшя. Вишукана простота та цілісність конструкції відчуваються також в інтер'єрі будівлі. Основний елемент — вівтар — відокремлений від престолу іконостасом, який розмалював у 1889 р. місцевий маляр Василь Чайка. Привертають увагу також ікони кінця XVII ст. "Благовіщення" та "Розп'яття Христа" на стінах бабинця. Складовою частиною ансамблю Михайлівської церкви є дзвінниця, яка також виконувала функції сторожової вежі, комори та прохідної брами. Церква перевезена та відтворена на території музею у 1972 р.
Цікавою для відвідувачів є будівля школи зі села Бусовисько Старосамбірського району. Завдяки зусиллям громади на початку XIX ст. у Самбірській окрузі було відкрито ряд шкіл. Згадана школа збудована у 1880 р. на кошти громади. Будівля складається з двох приміщень: класу і кімнати вчителя, які розділені коридором. До школи веде невеликий ганок, прикрашений фігурно вирізаними дошками. Над дахом розміщена невеличка будка із дзвінком, який працював з допомогою шнурка, що звисав до коридору, — так скликали учнів на урок. Класна кімната має підлогу, побілені стіни. На підвищені стоїть стіл для вчителя з необхідним приладдям, поруч — дошка, навпроти — шкільні парти. На території музею школа відтворена у 1979 р.
Сектор "Лемківщина" в експозиції музею присвячений етнографічному району проживання лемків — частині українців, які часто вживали слово "лем" ("лише, тільки"). Сучасні дослідження відносять цю етнографічну групу українців до нащадків білих хорватів, відомих в історичних джерелах ще з часів Київської Русі. Територія поселень лемків розташована у межах трьох держав: галицька Лемківщина відійшла до Польщі, південна — до складу Словаччини, невелика частина південно-східної Лемківщини входить до складу Закарпатської області. В музеї сектор "Лемківщина" представлений трьома садибами.
Садиба зі села Зарічево Перечинського району — це довга хата із господарськими спорудами, яку побудував у 1920 р. місцевий майстер Михайло Пекар. Цікаво, що цей майстер відтворив будівлю у музеї у 1973 р. Хата складається з хижі, сіней, комори, стайні та боїща. Хижа (житлова частина) має чотири шестишибкові вікна, два з яких — спарені (як у словацькому житлі). Стеля хижі виконана з дошок, які не білили, а просочували лляною або конопляною олією. Іншою особливістю лемківського житла є велика піч, повернена до бокової стіни, а не до фасадної, як у бойків. Такий спосіб розташування печі дозволяв гостям не заважати господині. Як правило, ліжко стояло навпроти печі, під стінами стояли лави, стіл, стільці. Меблі прикрашені типовою для лемків орнаментальною різьбою. Сіни використовували для зберігання різних побутових предметів та інструментів. У коморі зберігали святковий одяг, запаси продуктів та посуд. У стайні перебувала худоба, вівці та кури. Було й боїще — приміщення для очистки та обмолоту зерна. Увесь комплекс обгороджений кілками, прибитими до жердин. Так само зроблені в'їздні ворота та хвіртка.
Цікавими для огляду також є садиби зі села Верхня Визниця Мукачівського району та зі села Люта Великоберезнянського, в якій є музей товариства "Лемківщина".
Церква св. Володимира і Ольги, відтворена у 1992 р. з нового матеріалу за взірцем храму 1831 р. зі села Котань (Республіка Польща), є окрасою сектору "Лемківщина", формування якого продовжується.
Сектор "Гуцульщина" в музеї присвячений одній з найцікавіших етнографічних зон в Українських Карпатах, яка охоплює гірські райони Івано-Франківської, Закарпатської та Чернівецької областей. Існує декілька версій походження назви цього субетносу. Припускають, що слово "гуцул" пов'язане з молдавським "гоц", "гуц" — "розбійник". Саме так називали горян-опришків завойовники, — вірогідно, назва прижилася. Господарство та життєвий уклад Гуцульщини визначався природними умовами — багатством лісів і гірських полонин. Важливе місце у житті гуцулів займали лісові промисли та скотарство. Унікальне гуцульське село, як правило, розбігається окремими присілками по гірських схилах. Ізольованість садиб, постійна загроза з боку хижаків та інші причини змушували гуцулів обносити своє житло огорожею. Це зумовило створення гражд — замкнутих садиб із житловими та господарськими будівлями, які розміщувалися по периметру подвір'я.
Гражда середини XIX ст. зі села Криворівня Верховинського району є типовим гуцульським архітектурним комплексом, де мешканці почувалися затишно та захищено. Масивна зрубна огорожа захищає хату, господарські приміщення та невелике подвір'я і творить замкнутий чотирикутник, нагадуючи фортецю. Такі коплекси будувалися високо в горах.
Саме у гуцулів краще, ніж в інших жителів Карпат, у XIX — на початку XX ст. було розвинене полонинське господарство. Пастуша стая — це споруда, де ночували пастухи та овече молоко перероблялося на бринзу. В музеї можна оглянути пастушу стаю початку XX ст. з полонини Криничної (с. Зелене Верховинського району).
Хата зі села Яворів Косівського району була збудована 1926 року відомим майстром Лесем Копчуком. Вона має типове для Гуцульщини планування — житло "на дві половини" (у плані складається з трьох приміщень: у центрі — сіни, по боках — житлові кімнати).
Цікавою для огляду є також садиба початку XIX ст. зі села Замагорів Верховинського району. Це невелика хатина, яка складається з кімнати та сіней. З трьох сторін садибу оточують хліви для овець, які взимку своїм теплом обігрівали житло. У кімнаті зберігаються зразки писанок.
Сектор "Покуття і Буковина" презентує історико-етнографічний край, розташований між Дністром та Карпатами, на півдні його межа проходить по кордону з Румунією і Молдовою. Народна архітектура цього району представлена будівлями кінця XIX — початку XX ст. Усі архітектурні об'єкти цієї частини скансену — це зразки переходу від високогірного будівництва до лісостепового в народній архітектурі.
Привертає увагу шестикрилий вітряк на горбочку. Його привезли зі села Шилівці біля Хотина.
Хата зі села Трійця Снятинського району побудована у 1895 р., зрубна, оброблена з двох сторін глиною та побілена. В ній зберігся автентичний інтер'єр: стіл, лави, ліжко, глиняний і дерев'яний посуд.
Типовою для підгірського Покуття є садиба зі села Вербовець Косівського району: хата у стилі гуцульського будівництва та господарські споруди, що свідчать про землеробський тип садиби. Цікавим є збережений інтер'єр житлових приміщень — його прикрашають мальовані фаянсові тарелі та барвисті домоткані вироби.
Не менш цікавою є хата зі села Бережонка Вижницького району, в основі якої — смерековий зруб, а дах покритий житньою соломою. Інтер'єр прикрашений домотканими виробами: знамениті буковинські килими, які орнаментом і колоритом вважаються найбагатшими в Україні, щоденний одяг, рушники. Окрасою хати є також кераміка — мальовані тарілки і декоративні миски. До складу садиби входять стодола з двосхилим солом'яним дахом і карник ("куча" для свиней) зі села Шипинці Кіцманського району, на горищі якого є "сідало" для курей. Усі будівлі об'єднані огорожею в один ансамбль. Потрапити сюди можна через низькі ворота або хвіртку. Її двері мають фігурну вирізку, яка нагадує берегиню — древнє слов'янське божество-русалку.
На особливу увагу заслуговує цікава пам'ятка сакральної архітектури — буковинська церква Святої Трійці. Вона була зведена 1774 року у місті Магала, через 100 років перенесена в передмістя міста Чернівців. Інтер'єр храму виконаний в стриманих тонах, іконостас, який відзначався яскравою декоративністю та багатою різьбою, не зберігся. Ведуться роботи по створенню подібного іконостасу з окремих колекцій. Троїцька церква — це найпростіший, так званий хатній тип культової споруди в Україні. Лише хрести на вершині даху знаменують про призчення будівлі. Поруч розташована двоярусна дзвіниця, перенесена на територію музею у 1971 р. Вона має багато рис, спільних з дерев'яними сторожовими вежами фортець і монастирів.
У секторі "Рівнинне Закарпаття" представлені будівлі, типові для мешканців закарпатських долин. Цей район охоплює рівнинну територію між Карпатами і кордоном зі Словаччиною зі сходу на захід та рівнину між Малим Березним і кордоном з Румунією з півночі на південь. Основними видами діяльності жителів цих територій були землеробство, садівництво та скотарство. Садиби — дерев'яні хати з господарськими спорудами — об'єднані в єдиний комплекс огорожею. Для будівництва хат використовували як двокамерний (хата—сіни або хата—комора), так і трикамерний (хата—сіни—комора) типи забудови. На початку ХХ ст. сіни і комору об'єднують у кухню з піччю.
У музеї відтворені дві садиби типу рівнинного Закарпаття: одна зі села Крайниково Хустського району, друга зі села Брід Іршавського.
У скансені ведеться активна робота у секторі "Львівщина". Провідною галуззю області було рільництво, здавна розвивався також лісозаготівельний промисел. Цікаво, що до складу Львівщини входять кілька етнографічних регіонів — Галицька Волинь, Розточчя, Надсяння, Опілля, Поділля, Бойківщина. Найбільш показовими пам'ятками Галицької Волині серед музейних експонатів є дві: церква св. Параскеви (1822) зі села Стоянів Радехівського району та костел (1933-1934) зі села Язлівчик Бродівського району — єдиний в Україні зразок застосування стилю модерн у дерев'яній архітетурі.
Сектор "Поділля" на території скансену презентує два експонати з Тернопільщини: Миколаївська церква зі села Соколів, зведена у 1773 р., та дзвіниця другої половини ХІХ ст. зі селища Монастириська.
Музей народної архітектури і побуту має чотири виставкові зали, де періодично виставляються твори сучасних митців та дітей. На територія скансену проведяться численні фольклорні фестивалі та інші цікаві заходи, які вже стали відомими в усій Україні. Серед них — "Свято ремесел", "Свято хліба", "Різдв'яні колядки" тощо. Також тут організовуються науково-практичні семінари, конференції в рамках проектів ЮНЕСКО та інтерактивні заходи, наприклад, "Козацька слобода".