Великоберезнянський район

Розташований на північному заході Закарпатської області у межах Полонинського хребта, має кордон зі Словаччиною і Польщею. Найбільша висота — гора Полонина Руна (1479 м). Територією району протікає річка Уж (басейн Дунаю) з притоками Люта, Уличанка, Ублянка. 48% території району займає Національний природний парк "Ужанський", який входить до складу міжнародного біосферного заповідника «Східні Карпати». Район належить до екологічно найчистіших — тут немає жодного небезпечного промислового підприємства. Місцевість багата на ліси, у тому числі букові праліси, та мінеральні джерела типу "Нафтуся", "Нарзан", "Єсентуки". Біля села Княгиня є карстові печери, а також місце падіння найбільшого в Європі метеориту (1866 р.), який отримав назву Княгининського. Його уламки можна побачити в обласному краєзнавчому музеї, а також у музеях Відня та Москви.

Територія Великоберезнянського району була заселена ще у І тисячолітті до н. е., про що свідчать дані археологічних розкопок, зокрема вироби з бронзи та могильник. Перші письмові згадки про Великий Березний датуються 1409 р. У державному податковому списку за 1427 р. йдеться про те, що Великий Березний належить до володінь Ужгородської домінії графів Другетів. Такими ж давніми (згідно з письмовими згадками) можна вважати села Люта, Малий Березний, Волосянка, Ставне, Стужиця, Чорноголова.

Великоберезнянщина — місце компактного проживання лемків — етнічної групи українців. У селах Ставне, Чорноголова, Люта є фольклорні колективи, які часто представляють лемківську культуру на фестивалях та святкових заходах. Майстри народних ремесел різьбяр-інкрустатор Петро Куртанич, ткаля Марія Рогач, вишивальниця Марія Завадська, колесар Іван Цифра та інші зберегли до наших часів кращі традиції народних ремесел Ужанської долини.

Після приєднання Закарпаття на правах автономії до Чехословацької республіки у 1919 р. два молоді художники Йосип Бокшай і Адальберт Ерделі вирішили, що таким же привілеєм (автономією) можуть користуватися і закарпатські художники. Було засновано художню школу, відому як «закарпатський Барбізон» — від назви невеликого французького села, у якому жили і працювали художники-реалісти Русо, Коро, Мільє. Центром закарпатського Барбізону стало мальовниче гірське село Жорнава на Великоберезнянщині. Йосип Бокшай та Еміль Грабовський малювали в манері художників-реалістів та пізніх імпресіоністів; Адальберт Ерделі, Федір Манайло, Ернест Контратович, Андрій Коцка та інші — в манері експресіоністів, кубістів, сюрреалістів. Захоплюючі пейзажі довкола Жорнави були відображені у мистецтві цих відомих майстрів пензля.

Туризм у районі явище не нове — ще на початку ХХ ст. в селах району були притулки для туристів, а в Ужку на базі мінеральних джерел діяли два санаторії з 30 купальнями, військова лікарня і 5 вілл на 60 ліжок. Під час Першої світової війни усе це було зруйноване. У наш час найпопулярнішим місцем відпочинку на Великоберезнянщині є гірськолижний курорт Красія, розташований на схилах однойменної гори у селі Вишка. Територією району прокладено декілька пішохідних та велосипедних маршрутів.

Видатна пам’ятка інженерної думки на Великоберезнянщині — залізниця, прокладена через Ужоцький перевал у 1905-1906 рр., коли Закарпаття входило до складу Австро-Угорщини. Найскладнішою ділянкою для будівельників був відрізок від власне перевалу до села Волосянка протяжністю 7,5 км з перепадом висоти 362 м. Було споруджено серпантини, мости, віадуки, тунелі, підпірні стіни. Більшість цих споруд пережили дві війни, багато природних катаклізмів і продовжують служити до нашого часу.