Розділ — це селище міського типу із населеням близько 2700 осіб. Розташоване на берегах річки Колодниці, лівої притоки Дністра.
Селище було засноване як Роздол 1569 року. Саме слово "Розділ" пов'язане із словосполученням "поле "Розділ", що належало королівським селам Крупсько та Березина, згадане в королівській грамоті Владислава II від 5 червня 1462. Саме слово "розділ" слід ототожнювати з поняттям "межа". Роздільне поле було межовим між двома селами, розділювало їх.
Микола Чернійовський 1569 р. отримав привілей на право заснування міста Розділ "на сирому ґрунті", тобто на необжитому місці, і про це є згадки в акті 1570 року.
Впродовж XVII та XVIII століть містечко належить магнатам Жевуським. Місто та навколішні ліси сподобалися Жевуським і вони поступово перетворили Розділ на свою літню столицю. Тут вони відпочивали між війнами та сеймовими баталіями. Рівночасно тут почала селитися їх клієнтела з дрібної шляхти. Місто все більше отримувало вигляд переважно польського магнатського містечка. У 1704 р. Жевуські почали зводити кам’яний палац, навколо якого розбили регулярний парк. Замкова картинна галарея булла заповнена величезними (185 х 86 см) парадними портретами представників родини. Галарея роздільського замку-палацу постійно поповнювалася, були в ній і роботи, виконані у самому Роздолі, можливо і роздільськими майстрами.
Жевуські любили полювання. Михайло Флоріан Жевуський, улюбленець короля Яна ІІІ Собєського, який ввійшов в історію як герой знаменитої гусарської атаки на турецький табір, яка вінчала битву під Віднем 1683 р., зображений під час цієї атаки на картині М. Альтамонте, яка виставлена в Олеському замку. Його син Станіслав Матеуш доклав чимало зусиль для розбудови Роздолу.
Місто мало значні доходи. Корчми та збір мита на переправі через Дністер приносили дохід, єврейська громада платила 400 злотих, ставчизна (збір за оренду ставків, каскад яких тягнувся від Роздолу долиною Колодниці; у ставках розводили форель) та пугарський збір (податок з пивоварів) давали ще 1600 злотих . Такі доходи дозволяли розбудовувати місто, зводити укріплення, утримувати дорогу, переправу та ірригаційні споруди, які захищали від розливів Дністра та Колодниці.
Роздільська економія була реорганізована М. Й. Жевуським у багатогалузеве взірцеве господарство, яке за структурою випереджало свій час. До її складу входило 11 сіл. У сільському господарстві економія Жевуських практикувала запровадження передової аграрної технології, крім традиційних культур підтримувалося і стимулювалося вирощування льону, конопель та хмелю. Старанно контролювалася урожайність, розроблялися заходи підтримки виробників реманентом, посівним матеріалом.
У тваринництві Роздільська економія практикувала спеціалізовані ферми, на яких працювали окремі сім’ї, отримуючи також і заохочувальну плату у вигляді частини вирощеної продукції. Такі ферми спеціалізувалися по вирощуванні свиней, гусей, качок, курей, а також великої рогатої худоби. За організацією праці ці структури значно випереджували свій час.
Було поширене бджільництво (у ХVIIІ ст. 14 пасік, які мали у середньому по 70 вуликів-пнів) та ставкове господарство). Зрозуміло, що ефект від такого господарювання був значним. Мед у "роздільських півбочках" розвозили на ринки Роздолу, Ходорова, Берездівців, Княгиничів та Миколаєва.
Особливою гордістю Жевуських був кінний завод у Роздолі, де розводилися "тарантовані" — білі в яблуках коні, яких використовували переважно для парадної виїздки. Розводити їх почали у 60-х рр. XVIII ст. Навіть вибраковані з табуну коні реалізовувалися за добрі гроші. Часто цей табун переганяли до Черниці, де росла особлива трава, після якої шкіра коней блистіла і виглядала бархатною. Ця порода досі зветься в Угорщині "роздільською".
Славилося місто і обробкою червоного вапняку. Буси-коралі роздільської роботи ще до 1939 р. можна було знайти на ринках мало не всієї Галичини.
Чисельним і сильним був також ткацький цех. Тут виробляли льняне і конопляне полотна. На фільварках та по селах, що належали до Роздільської економії Жевуських вирощували льон та коноплі, а також на примітивних домашніх верстатах робили полотна, які пізніше "доводили до кондиції" міські майстри.
Роздільська економія була багатогалузевим господарством. Але ще більш прибутковою галуззю було виробництво заліза. "Димарка" у с. Демні продукувала залізо у штабах, обручі для бочок, лемеші для плугів, серпи та коси, цвяхи та чавунні пічки. Сировиною служила болотна руда, температура плавки якої дозволяла обходитися без потужних пристроїв для нагнітання повітря.
У 1772 р. Розділ разом з іншими галицькими землями відійшов до Австрії. Власниками міста і надалі залишилися Жевуські аж до першої половини ХІХ ст. Тоді Розділ перейшов до родини Лянцкоронських.
Обидві світові війни до невпізнання змінили обличчя Роздолу. Відійшли ті часи, коли поряд хоронили двох швагрів — українського патріота і греко-католика (історика Івана Кревецького) та польського патріота і римо-католика (секретаря міської управи Йосифа Млота), але обох знаних і відданих міщан Роздолу. Більшість поляків виїхало або було вивезено у 1939-1946 рр. Євреїв гітлерівці знищили у Янівському концтаборі. Багато корінних роздольчан, особливо з числа інтелігенції, згинуло у рядах УПА, німецьких та російських таборах або не повернулося із заслання.
Будівництво Нового Роздолу зруйнувало "Українську Швейцарію" на Дністрі та Колодниці. Лянцкоронські знали про сірку, але не спішили її розробляти, боячись розрушити екологію. Планували будівництво міжнародного курорту. Шукали шляхів розробки сірки з найменшими втратами. Цікаво було б проаналізувати ці проекти. Разом з архівом Лянцкоронських їх вивезли до Дрогобича...
Швидка індустріалізація краю залишила багато проблем. Але місто живе, збереглися його пам’ятки, поступово оживає навколішнє середовище. Підприємство "Сірка" має плани будівництва рекреаційних зон. Відродження "Української Швейцарії" на Дністрі з центром в Роздолі є цілком реальним.