У санаторії "Великий Любінь" лікують:

Початком Любеня було згадуване в руських літописах місто Любиньгород, знищене у 1241 р. галицьким князем Данилом Романовичем і не відбудоване. Після приєднання Червоної Руси до Польщі навколишні землі були королівщиною (тобто, власністю короля; гадаємо, звідси назва одного з Поріч — Королівщина). Владислав Ягайло надав їх галицькому і рогатинському старості Миколаєві Параві, який на початку XV ст. заклав тут село Любинь, населяючи його осадниками з Русі та Мазовша. Близько середини століття землі розділено і названо Великим і Малим Любенем. Власниками Великого Любеня від другої половини XV ст. до початку XVII ст. була родина львівських патриціїв Вільчек. Після знищення села татарами у 1624 р. львівський намісник Ян Вільчек змушений був знову заселяти його. У другій половині XVII ст. маєток перейшов до подільського воєводи Стефана Гумецького (помер біля 1750 р.) і у власності Гумецьких залишився до кінця наступного століття. Потім протягом короткого часу належав Свідзинським, після чого як придане (віно) Маріанни зі Свідзинських перейшов до графа Юзефа Яблоновського (помер 1821 р.). Наступним власником був їхній син Людвік Яблоновський (1810-1887), учасник листопадового повстання й автор відомих Спогадів (повне видання 1963 р.), у яких колористичною мовою передав життя у дворах і палацах Червоної Руси, між іншим, у Любені.

За часів Яблоновських місцевість стала відомою як курорт завдяки наявності сірководневих джерел. Вони були відомі від XVI ст., а ретельніше дослідили їх і описали львівські науковці у XVIII ст. Уже тоді тут виникли купелі (водогрязелікарня). У двадцятих роках ХІХ ст. стараннями Маріанни Яблоновської у Любені вибудувано купелі для заможних відпочиваючих зі Львова. Власники перебували переважно у Львові, але у своєму палаці в Любені вели відкритий дім, приймаючи славних гостей. У 1849 р. Людвік Яблоновський продав маєток з палацом і курортом баронові Костянтинові Бруницькому (1820-1890), жонатому з Геленою Корвін-Шимановською. Останнім власником Любеня Великого був їхній син Адольф (1859-1941). Санаторій значною мірою розвинувся у другій половині ХІХ ст., коли Костянтин Бруницький збудував сучасні купелі, пансіонати і готелі. Кількість гостей значно зросла після підведення у 1903 р. залізничної гілки зі Львова.

У 1914–1915 рр. під Любенем точилися австрійсько-російські бої за Львів, а у 1919 р. — польсько-українська боротьба за комунікаційні шляхи, які сполучали оточений Львів з Перемишлем. Після воєнних нищень курорт відродився у міжвоєнний період. Відбудований Адольфом Бруницьким, а у 1928 р. отримав статус національної інституції громадського використання. У той час тут функціонував найбільший у Польщі заклад сірководневих купелей, який відвідувало щорічно 2000 осіб. Для лікування використовувалися води з п'яти джерел, з яких найвідомішими були джерела Адольф і Людвік.

29 червня 1941 р. німці оточили на околиці Любеня невеликий підрозділ радянських прикордонних військ. В результаті цілоденної важкої битви, в якій загинула сотня радянських солдатів, поселення було зруйноване. У 1946 р. знову відкритий, а потім розбудований державний курорт у Любені Великому. У 1964 р. поселення набуло статусу селища міського типу. Тут працює один з найбільших спиртзаводів у Східній Галичині.

У Любені Великому помер Антоній Попель (1865-1910), професор львівської Політехніки, один з провідних польських скульпторів на межі ХІХ-ХХ ст. Найбільш відомим його твором є чудовий пам'ятник Адама Міцкевича у Львові. Він був також творцем, між іншим, львівського пам'ятника Корнеля Уєйського (зараз у Щеціні), а також скульптурної декорації представницьких будинків — Захенти у Варшаві та Великого театру і залізничного вокзалу у Львові.

На території давнього маєтку на східньому краї поселення розташований палац… З-посеред незначної кількості садиб землевласників, які збереглися в околицях Львова, він є одним з найцікавіших. Невідомо, хто його збудував. Сучасний вигляд зберігся з XVIII ст., коли власниками маєтку були Гумецькі. Але родинні перекази, які збереглися, а також форма будівлі, дозволяють припускати, що тоді вона була лише перебудована з якогось попереднього замку або оборонного двору. Наступну перебудову зробили Бруницькі у 1909-1910 рр. за проектом Яна Шульца. Ймовірно, лише тоді палац набув сучасної необарокової форми. Автором зовнішніх декоративних елементів був львівський скульптор Петро Віталіс Гарасимович.

До 1950-х років зі Львова можна було виїхати до Любиня безпосередньо вулицею Любінською. Однак, пізніше її перекрила соцреалістична споруда аеровокзалу і злітна смуга львівського летовища. То ж тепер вулицею Любінською до Любеня не доберемося. Треба виїжджати зі Львова Городоцькою, а потім звертати на 

Трохи далі за Ставчанами з неодмінним ставом нас зустрічає Великий Любінь. Колись влітку на відпочинок до Любеня виїжджали сотні львів'ян. Тепер у довколишніх озерах купатись заборонено, а старовинний парк довкола палацу давно втратив свій шарм. Найпомпезнішими спорудами, які зустрічають приїжджих на трасі зі Львова, є корпуси і комини місцевого спиртзаводу, одного з найпотужніших у Галичині.

По-різному називали колись цю місцевість — Любинегород, Любинець, Любин... Великий Любінь виник як укріплення проти частих монголо-татарських нападів. Відгомін тих далеких часів дійшов до нас у назві урочища Замчисько. У другій половині ХVII ст. Великий Любінь було впорядковано, замок наново споруджений, насаджений парк. Саме з того часу тут збуруглися рідкісні дерева — платани, модрини, тополі.

Першу згадку про великолюбінські сірководневі джерела знаходимо у трактаті краківського лікаря Войцеха Очка, який у 1578 р. писав, що ці джерела мають силу виліковувати хворих людей. Один із місцевих дідичів, який наприкінці XVI ст. володів Великим Любенем, збудував тут першу примітивну лікарню. Однак, під час одного з татарських нападів у 1624 р. курорт був зруйнований. Лише на кінець XVIII ст. його відбудували знову. Він розвинувся, став відомий далеко поза межами краю.

Наприкінці ХІХ ст. власником курорту став вихрещений єврей Бруницький, який розбагатів на бориславській нафті. Він зробив реконструкцію здравниці, побудував водолікарню, корпуси якої назвав іменами дочок "Софія", "Марія", "Гелена", а джерела — іменами синів "Людвіг" і "Адольф".