З XVII ст. належало до Чинадієвської домінії, у той час в селі мешкало кілька вільних сімей і 11 сімей кріпаків. За народними переказами, першими поселенцями Жденієва були кріпаки–втікачі з Львівщини, які оселилися спочатку в тій частині села, яка тепер носить назву Котельниця, а згодом почали заселяти долину річки Жденівки. У 1728 р. навколишні землі перейшли у власність австрійських магнатів Шенборнів і Жденієво було підпорядковане нижньоверецькій економії. У селі з'явилася лісова управа, кілька кам’яних будівель, в тому числі двоповерховий будинок на зразок замку. До нашого часу збереглися два будинки, споруджені у XVIII ст., в яких жив службовець домінії.

У 1830 р. було відкрито початкову школу, навчання велося угорською мовою три дні на тиждень. У 1840-1843 рр. у селі почав працювати невеличкий лісопильний завод, а з 1889 р. — велика парова лісопильня, яка виробляла фанеру. На ній крім місцевих робітників працювали і німецькі колоністи з Австрії.

Після Першої світової війни у 1919 році Закарпаття відійшло до Чехословаччини. У 1945 році Жденієво відійшло до Радянського Союзу у складі УРСР.

Легенда перша

В долині невеликої гірської річечки, під прикриттям густого лісу тулилося декілька невеличких хатинок. Щоденні клопоти, важка праця. Щоб здобути хліба насущного, об'єднувались мешканці. Всяку роботу, радість чи горе вони ділили між собою. В клопотах і турботах непомітно плинули роки.

І ось уже в одній з хатинок непомітно зросла дівчинка на ім'я Єва. Була вона станом, як смерека, а на вроду — мов вранішня зоря. У кожного, хто її зустрічав солодко завмирало серце.

Але одне серце ця диво-краса змушувала битись шалено-шалено. І тоді паленіли щоки, туманився гордий орлиний погляд. Здавалося, все навколо щезало і тільки двоє, юнак та дівчина, були єдині в цілому світі. Вони розуміли одне одного з погляду, жесту, подиху.

Раділи батьки, що вийде гарна пара і готувались до весілля. Але нежданна-негадана вістка зненацька обірвала щастя: на край напав страшний лютий ворог. Всі, хто був здатен тримати зброю, пішли у бій.

Почали збиратись у далеку дорогу і чоловіки з невеличкого села. На узбіччі, біля могутнього розлогого дуба стояли, обійнявшись, юнак і дівчина. Що слова? Вони розуміли одне одного без слів. Мовчки клялись любити до загину. Хлопець, вийнявши гострого ножа, вирізав на стовбурі слова "Жди ня, Єво".

Минав час, дерево на узбіччі розросталося, і мов пам'ять про палке кохання, на його стовбурі росли і росли слова "ЖДЕНІЄВО".

Якось навідався в ці краї якийсь державний пан. Побачив напис на дереві і вирішив, що назва села. Тому і написав у своїх паперах: село "Жденієво".

Легенда друга

За переказами людей, страшна біда прийшла на одне поселення. Дике, жорстоке плем'я зненацька напало на людей. Всі хто тільки міг тримати зброю в руках пішли на боротьбу з ворогом. Але все було даремно, бо ворогів була сила–силенна. Багато мирних жителів полягло в нерівному бою. А ті кому вдалося уціліти, зібрали свої пожитки і подалися світ за очі. Єдиною їхньою надією і порятунком були гори, які виднілися вдалині. Щоб зручніше йти і збити ворога зі сліду, втікачі поділилися на невеличкі групки, по 3-4 сім'ї. Жденько, Качало, Міньо і Гицньо були добрими сусідами і тому вирішили іти разом.

Всюди були ліси і тільки ледь помітні стежки, які протоптали дикі звірі, служили їм орієнтиром. Люди і тварини були дуже змучені, адже йшли не день і не два.

На землю опускалися сутінки. Потрібно було шукати місце на нічліг. Невеличка полянка біля річки здавалася людям зручним місцем для відпочинку. Скоро запалахкотіла ватра, а навколо неї спали зморені люди. Прокинулись від вранішньої прохолоди — все навкруги було вкрите густим туманом. А коли піднялося сонце — то втікачі побачили прекрасний смерековий ліс. Буйне різнотрав'я зеленим килимом розстелилось під шатром лісу. Защебетали пташечки, випліскувала риба у прозорій воді. Люди були зачаровані побаченим і тоді Жденько сказав:

— Яхочу щоб ми залишились жити тут. Кращого місця я ще не бачив.

Його підтримали інші втікачі.

Пройшло небагато часу і на цій чудовій галявині виросли чудові чотири будинки.

Швидко плине час і тільки пам'ять людська зберігає імена перших переселенців чудового верховинського села, яке було назване в честь першого із них — Жденька, яке з часом асимілювалось в Жденієво. А невеличка річечка, яка впадає біля села Підполоззя в Латорицю — називається також Жденівкою.

Один з перших поселенців Качало заготовляв ліс і спускав дерева пологим спуском. Це було найзручніше місце для спуску деревини. З тих пір цей кінець села називають Кочилово.