Доволі довгий і надзвичайно цікавий маршрут, якому варто присвятити цілий день. Від Ворохти рухаємося до села Вороненко, принагідно оглядаючи австрійські кам'яні мости. Село проїжджаємо за вказівниками головним автошляхом з ґрунтовим покриттям, сміливо долаємо затяжний апхіл і опиняємося біля церкви. Тут роздоріжжя: праворуч — маршрут "Ворохтянський", який повертає нас до точки виїзду; а нам треба ліворуч і вже невдовзі праворуч. Тепер ми на вододільному хребті, звідки пряма стезя на Яблуницький перевал.

Дорога хребтом надзвичайно гарна і не така вже й коротка. Спочатку їдемо полонинами, а згодом поринаємо в густий ліс. Цікаво, що на деяких ділянках права нога перебуватиме в Івано-Франківській області, а ліва — в Закарпатській. Нині цим хребтом пролягає адміністративний кордон між областями, а ще 60 років тому тут були державні межі. Держави змінювалися, кордон залишався.

На хребті треба бути уважними, адже дорога ділиться на дві паралельні. Одна, більш роз’їжджена та розмокла, йде справа, по краю лісу, а друга — лівіше, самою гущавиною. Обирайте ту, що зліва, — і насолоджуйтеся! Варто зробити кілька зупинок, аби поласувати чорницями й іншими ягодами.

Кілька нескладних апхілів виводять із лісу до житлових будинків і телевізійного ретранслятора. Минаємо його головною дорогою, і вже за кілька хвилин — швидкісний спуск до Яблуницького перевалу, відомого також як "Беркут" (за іменем турбази, що там знаходиться). На перевалі працюють сувенірний ринок, кафе з гуцульськими стравами, є й інші ознаки цивілізації.

Звідси автотрасою близько 5 км спускаємося до центру села Яблуниці. Педалі крутити на цій ділянці майже не доводиться — суцільне відчуття польоту. Минувши праворуч гору з трьома гірськолижними витягами, дивіться вказівник праворуч. Перед нами знову дилема — взяти праворуч і горами повернутися до Ворохти чи (друга опція для втомлених і виснажених) рушити до точки старту автотрасою з поворотом у селі Татарів. За кілометражем дорога горами коротша, але забере більше часу й зусиль, ніж автотраса. Та вона вартує того!

Отже гору Діл, на якій знаходяться гірськолижні витяги, треба підкорювати траверсом дорогою зліва від гори, одразу за церквою. Виїхати, загалом, реально, але будьте готові до прогулянки. Зате видершись угору, крутимо педалі до самої Ворохти, долаючи хребтом одну вершину за іншою. Не пропустіть чудового кам'яного хреста, який установили тут понад століття тому, та спробуйте розібрати, що на ньому написано (нам це вже вдалося).

Приблизно через 30 хвилин їзди хребтом майже дістаємося до верхньої станції підвісної канатної дороги у Ворохті. Стежимо за вказівниками праворуч. Будьте пильні — спуск досить стрімкий, особливо на початках! Але якщо ви добре тримаєтеся в сідлі, то вже за 10 хвилин опинетесь у долині річки Прут, а отже в центрі Ворохти. Маршрут завершено!

Захопливий і доволі складний маршрут присілками Ворохти. Перші 5 км — це гарна ґрунтова дорога без складних підйомів і спусків (див. маршрут "Під австрійськими мостами"). Попри це, ми вже набрали близько 200 м висоти. При в’їзді до Вороненка перетинаємо залізничний переїзд і рухаємося накатаною автодорогою спочатку вниз до річки, а відтак ліворуч і вгору. Вмикаємо передачу 1-1 та морально готуємося до довгого, як день, апхілу, який без зупинок здолають лише найкраще підготовлені та найбільш наполегливі. Орієнтир — церква нагорі. Що вище підіймаємося, то цікавіші панорами перед очима! Не гріх зробити кілька зупинок, полежати на траві й пофотографуватися!

Біля церкви святкуємо завершення головного апхілу дня й повертаємо праворуч, до школи, яку видно звідусіль. Від неї дорога веде назад до Ворохти, яку звідси теж чудово видно. Стежимо за вказівниками й обережно гальмуємо — попереду стрімкі та швидкісні даунхіли! Спускаємося до Ворохти, перетинаємо Прут і відпочиваємо!

Найбільш високогірний і мальовничий маршрут для досвідчених велосипедистів. На його початку маршруту розминаємо м’язи — проїжджаємо 15 км від Ворохти майже рівною дорогою, що веде до Говерли. Після контрольно-пропускного пункту дивимося на вказівник праворуч, нам потрібна одна з доріг, що ведуть угору. Після цього майже відразу починається тест на витривалість — складний і дуже довгий підйом густим заповідним лісом.

Після його завершення нарешті можна знову їхати в сідлі. Вибравшись із лісу на високу полонину ліворуч, бачимо, заради чого варто було долати цей шлях, — це панорама всього Чорногірського хребта, найвищого гірського масиву нашої країни. Опісля насолоджуємося траверсом без підйомів і спусків. На вершину гори Кукул можна піднятися, а можна й оминути її траверсною стежкою, що йде дещо зліва. Після привалу на полонинах рухаємося на північ у напрямку до села Вороненко. Попереду довгий, місцями крутий даунхіл, деякі ділянки — справжнє болото. Будьте обережними!

Спустившись у присілок, перетинаємо залізницю та рухаємося паралельно до неї ґрунтовою автодорогою. Так опиняємося на дорозі до Ворохти, якою прокладено відразу кілька маршрутів. До самої Ворохти лишилося 5 км мальовничого шляху: стародавні кам’яні акведуки, невеликі підйоми та спуски, які тепер видаються горбками. Після повернення рекомендуємо відразу помити велосипеди та  відправитися до сауни, завбачливо замовленої перед виїздом.